ДЕРЕВО ЩАСТЯ

Мета використання: зняти емоційне напруження, підвищити самооцінку, спонукати до втілення мрій.

Росла собі дівчинка Соня, а разом із нею росло Дерево її Щастя. Батьки посадили його в день народження своєї коханої доні.

Дерево росло повільно у вазоні, та в садок його висаджувати було ще зарано: а раптом — холодно? А раптом — кізонька підгризе?

— Не може бути, щоб кізонька підгризла Дерево мого Щастя! Хіба вона не розуміє, що щастя в кожного своє і не можна підгризати чуже щастя?! — казала батькам Соня й просилася висадити Дерево в садочок.

— Ще зарано, — пояснювала мама. — Ти — ще маленька дівчинка, і Дерево Щастя так само маленьке й потребує догляду.

— Та ж я його доглядатиму! — не вгамовувалася Соня.

— Добре, — погодилась мама. — А ти не забуватимеш його поливати, вкривати від холоду, добре слово до нього мовити?

— Я все зроблю, матусю! Я буду старатися! — зраділа Соня.

Наступного дня Дерево Щастя усією сім’єю пересадили в садочок. Там воно відчуло живий простір, виструнчилось і потягнулося до сонечка.

Соня старанно доглядала своє Деревце: поливала його, вкривала від холоду, стерегла від кізоньки… А ще дівчинка часто сиділа біля Дерева Щастя та розповідала про свої найзаповітніші мрії.

— Ти — Дерево мого Щастя, — казала Соня. — Ти маєш знати, яка мрія зробить мене щасливою, а яка — ні. Але як же мені навчитися чути тебе?

У таких роздумах Соня проводила цілі дні біля Дерева. Коли ділилася з ним своїми мріями, то починала сама розуміти, де мрія справжня, а де — як туман, що ось-ось розсіється.

Біля Дерева Щастя все ставало яснішим, правдивим, адже щастя людину не може обманювати. Щастя — завжди правдиве й завжди неповторне. Нещасливий лише той, хто занедбав Дерево свого Щастя. А Соня була чемною дівчинкою, і тому росла разом зі своїм щастям.

Настав день, коли Дерево Щастя стало великим і круглим, коли на ньому зацвіли всі малесенькі щастиночки. Підійшла Соня до Дерева та впізнала свої мрії…

— Мої мрії! Вони справжні! — зраділа дівчинка.

І в кожної мрії було своє обличчя. Дівчинка впізнавала їх і ставала дедалі щасливішою. Лише кілька своїх мрій вона не побачила на дереві та зрозуміла, що ті мрії стали туманом, бо були не її — вона їх позичила в подруг.

— Значить, ти на правильному шляху, доню, — упевнено сказав тато Соні. — Якщо мрії твої розквітли й щастиночки дивляться тобі в очі… — Дерево Щастя тепер завжди цвістиме у твоєму серці.

Так розквітала  дівчинка Соня, а разом із нею — Дерево її Щастя.

Запитання та завдання:

1.            Чи маєте ви Дерево свого Щастя? Яке воно? Як ви його доглядаєте?

2.            Чому своє щастя треба доглядати, дбати про нього?

3.           Як ви гадаєте, які мрії могли б розквітнути на Дереві вашого Щастя, а які — ні?

4.            Намалюйте Дерево свого Щастя зі щастиночками.

5.            Посадіть зернятко свого Щастя.

6.         Уявіть, яким могло би бути Дерево Щастя вашої сім’ї, батьківщини, планети?

МИХАЙЛИКІВ СОН

Мета використання: заспокоєння болю, відпочинок, зняття психологічної напруги, заспокоєння бурхливого емоційного переживання.

Жив собі хлопчик Михайлик. Мама і тато його любили, бо він був добрий і розумний, хоча, як eсі хлопці, деколи любив і побешкетувати.

Мав Михайлик собаку М’яколапа. Вони були справжні друзі-нерозлийвода. Одного разу Михайлик захворів: у нього боліло горло, висока температура не давала піднятися з ліжка. Мама його лікувала, а М’яколап підтримував своїм товариством.

Коли Михайлик заснув, йому наснився сон, ніби він здоровий, у нього нічого не болить, надворі літо й він разом зі своїм вірним другом М’яколапом бігає та грається біля хати. Навкруги було дуже гарно: гріло сонечко, усе зеленіло, цвіло, мило щебетали пташки та нікому нічого не загрожувало. Аж раптом Михайлик почув, як його пес жалібно заскавчав, і хлопчик стрімголов кинувся до нього. Михайлик побачив, що велика біла курка дзьобнула М’яколапа просто в ніс, бо він, граючись, хотів поцупити хлібну скоринку просто в неї з-під дзьоба.

— Не бався з курками, М’яколапе, — сказав Михайлик і погладив постраждалий собачий ніс, а М’яколап весело підстрибнув і собі лизнув хлопчика в ніс. Михайлик засміявся та прокинувся. Він почувався здоровим, а його вірний друг М’яколап лежав біля ліжка та дрімав. Певно, вони обоє бачили один і той же сон?

Запитання та завдання:

1.     Чи є в тебе найкращий друг?

2.     Якщо твій друг занедужає, як ти йому допоможеш?

3.  Візьми м’яку іграшку (зайчика, песика, котика) чи ляльку, яка захворіла, і полікуй її.

ПРИГОДИ МАЛЕНЬКОГО КОШЕНЯТКА

Мета використання: релаксація, відпочинок, зняття психологічної напруги, заспокоєння бурхливого емоційного переживання, спонукання до активного відпочинку.

У бабусиній шафі, у коробці, де було тепло, але темно, мама-кішка народила маленьке кошенятко. Одного разу воно прокинулось і побачило, що мами немає, а крізь прочинені двері шафи пробивається яскраве світло. Кошеня вперше побачило цей сліпучий промінь. З цікавістю воно визирнуло за двері та опинилося в просторій кімнаті зі сходами, що вели до саду.

Крихітний пухнастий клубочок почав розглядати все навколо. Маленькими, невпевненими кроками кошеня попрямувало до саду. Ще ніколи воно не бачило таких пишних дерев, квітучих кущів, зеленої м’якенької травички. Над головою пливли білі хмаринки. Ніжне сонечко пригрівало спинку, вітерець пестив нашорошені вушка.

Своїм маленьким носиком кошенятко вдихало свіжі, приємні пахощі весняного саду. А що ніжки його не звикли до довгих прогулянок, то воно знайшло собі місцинку, аби відпочити.

Кошенятко лежало серед галявини, слухало тихий спів пташок і дзюрчання струмочка. Від насолоди воно заплющило оченята та раптом відчуло, як щось лоскоче носик і вуса. Кошеня розплющило очі — перед ним похитувалися барвисті крильця метелика.

— Мяу-привіт! — промовило кошеня й простягнуло лапку, але метелик уже змахнув крилами та полетів. Кошеня схопилось і побігло навздогін метеликові. — Зажди, давай пограємось…!

Воно радісно стрибало по м’якій траві, а назустріч йому бігла мама!

Запитання та завдання:

1.     Заплющ очі та уяви, що ти маленьке кошенятко (хмаринка, білочка і т. ін.) і послухай мій голос і цю казочку.

2.     Тепер пограємо в гру: спробуй стиснути міцно кулачки, а потім розслабити їх. Далі за таким принципом стискаємо й розслабляємо всі частини тіла та обличчя.

ПРО ЗАЙЧИКА, ЯКИЙ ХОТІВ БУТИ ПТАШКОЮ

Мета використання: формування адекватної самооцінки, стимулювання до розвитку індивідуальних особливостей і талантів.

Наприкінці квітня у затишній нірці край лісу народився Зайчик. Він був як дві краплі води схожий на своїх батьків: сірий, пухнастий і довговухий.

Мама Зайчиха часто колихала його біля вікна і розказувала про все, що бачила за шибкою: онде сонечко викотилося з-за хмари, вітер зачепив лісові дзвіночки, пташка в небі пролетіла...

Тато Заєць, плетучи з лози кошика на моркву, не раз оповідав, як сестрички-синички врятували його від мисливців і як потім вони разом влаштували веселий концерт на знак Невдалого Полювання.

А маленький Зайчик слухав батьків і потроху підростав. Навчився сам їсти і вправно бігати: з кониками-стрибунцями навипередки. Аж гульк — ось і літо настало!

Одного дня прилетів до сусідньої липи строкатий птах. Сів собі на стовбур і стук-стук-стук дзьобом по корі. Нахилить голову, прислухається і  знову стук-стук-стук.

— Ой, а ви хто, скажіть, будь ласка? — чемно запитав Зайчик і став навшпиньки, аби краще бачити.

— Я Дятел, — відповів птах і знову стук-стук-стук.

— Агов! А що це ви робите?

— Як то що? З липою розмовляю. Випитую в неї, чи не дошкуляють їй, бува, жуки-короїди.

— Ого! То ви знаєте мову дерев! — здивувався Зайчик. — А що ви будете робити, якщо вони їй справді дошкуляють, оті короїди?

— Тоді я їх я-а-ак дістану, я-а-ак хапну за вухо, я-а-ак з’їм — не будуть уже капості робити! — відказав Дятел, тихенько сміючись.

— І я теж хочу, як ви, хочу дятлом бути!

— Е ні, малий. Ти — Зайчик. Тобі до короїдів зась. Бо ще самого за вуха наскубуть! — засміявся Дятел уголос і полетів на вершечок липи.

Вуханчик довго дививсь, як мигтить між гілок яскравий Дятлів капелюшок. Потім зірвав першу-ліпшу червону квітку і побіг до струмка: подивитися, чи пасуватиме і йому такий. Спинився край води та відразу забув і про капелюшка, і про Дятла.

На гнучкій очеретині сиділа невелика блакитна пташка. Гойдалась угору-вниз і щось пильно видивлялась у струмкові. Її пір’я переливалося всіма барвами веселки — аж миготіло веселковими барвами. Почувши Зайчикові кроки, пташка глипнула на нього блискучими очицями.

— Ой, ви така красива! Дуже-дуже. Ви теж пташка? — пошепки запитав Зайчик, неначе боявся здмухнути диво-істоту.

— Я Рибалочка.

— Рибалочка? — вражено перепитав малий. — Як це?

— А так. Дивися! — відповіла пташка, пурхнула вгору, потім стрілою пірнула у воду й за мить уже знову сиділа на очеретині, тримаючи у дзьобі рибину. Ковтнула її і сказала:

— Бачиш? Я таки Рибалочка. Ще й спритна!

Підморгнула Зайчикові — блись! — і зникла між зелені. Вуханчик подумав: «Я теж так хочу. Я теж так зумію!». Розбігся і скочив у струмок. Бу-у-у-бульк! Тільки кола по воді побігли… Був би втопився горопашний, якби двоє жаб не витягнули його на берег. Поплескали по спині.

— Кхе-кхе! — отямився Зайчик. Відкашлявся та й побрів додому, сумний і мокрий. Навіть не подякував своїм рятівницям.

Мама Зайчиха насилу впізнала сина.

— Що сталося? — заламала лапки й за мить уже обтирала малого нагрітим на сонці рушником. А Зайчик тільки мотав головою і приказував:

— Я хочу бути пташкою! Пташкою-у-у-у!

Мама Зайчиха посадила сина за стіл і морквинку перед ним поклала, і листочок капусти, і кілька зацукрованих конюшинок — усе марно. Зайчик плакав і далі своє торочив:

— Хочу бути пташкою-у-у!

Вже й Мама біля нього ледь не плаче. Аж тут зайшов до нірки Тато Заєць. Зайчиха і Зайчик умить припинили рюмсати. Одначе Татові нічого пояснювати не треба було: дорогою додому він зустрів двох жаб і устиг перекинутися кількома словами з Дятлом. Підійшов до сина, скуйовдив сірого чубчика.

— Ех, малюче, малюче! І я заєць, і дід твій зайцем був, і прадід. Усі мали довгі вуха, вдягали на зиму білі кожушки, добре стрибали, заплутували сліди, тікаючи від Лисиці, Вовка і мисливців, любили поласувати солодкою морквою чи конюшиною. І ні в кого з нас крил не було. Нам навіть на гадку не спадало літати, мостити гнізда, відкладати яйця і живитися жучками-черв’ячками або рибою. Та й ти он який великий у нас — у жодне яйце не вмістився би!

— А я хочу бути пташкою! Хочу, хочу, хочу! — у Зайчика з очей знову бризнули сльози.

— Ну, тут ми з Мамою нічим тобі зарадити не зможемо. Та якщо ти й справді дуже-дуже цього хочеш, то іди до старого дуба на узліссі. Не гайся. Там зупинився перепочити Дикий Голуб — може, він тебе навчить.

Зайчика неначе вітром здуло. Примчав він до дуба, вискочив на високий пень, помітив Голуба і гукнув:

— Здрастуйте, пане Голубе! Я дуже-дуже-предуже хочу бути пташкою! Навчіть мене цьому. Будь ласка!

Голуб витягнув голову з-під крила.

— Пташкою, кажеш? —  сказав задумливо. — Ти ж наче Зайчик. Нівроку такий Зайчик: сіренький, пухнастий, круглощокий.

— Ага, Зайчик... Тільки Зайчиком бути геть не цікаво, а от пташкою! Пташки і короїдів ловлять, і пірнати вміють, і літати високо-високо. Ще й Тата мого колись од мисливців порятували. Хочу бути пташкою та й годі!

— Ну яка ж із тебе пташка? Ти ж ні пір’я не маєш, ні дзьоба, ні крил.

— Зате я можу вам гіллячки на гніздо збирати і жуків або черв’яків приноситиму, товстелезних і смачних-пресмачних.

— А ти, Зайчику, хіба не знаєш, що голуби гнізд не мостять? — хитро примружився Голуб. — Хоча від черв’яків, та ще й товстелезних, я таки не відмовлюся. Гаразд, залишайся зі мною. Побачимо, що з того вийде.

— Уррра! Уррра! — вуханчик так тішився, що аж тричі зробив у повітрі своє заяче сальто (для цього треба високо-високо стрибнути, плеснути задніми лапами — якщо вони у вас є — і перекинутися через голову).

— Гляди ж, не передумай. Бо черв’яків я їм багато. Особливо після того, як політаю. Ну, готуйся до мандрів!

Сказавши це, Голуб спустився до Зайчика на землю. І був то не просто Голуб, а Голуб-богатир з розмашистими крилами, вигнутою лискучою шиєю і міцними червоними лапками.

— Ну-бо, залазь до мене на спину!

Зайчик обережно осідлав Голуба.

— Обхопи лапками за шию і тримайся. Тримайся щосили. Я високо літаю!

Зайчик припав до Голуба всім тілом. Той змахнув крилами і піднявся до самісіньких хмар. Зробив коло в повітрі, потім друге. Відчув, як Зайчик дрібно-дрібно дрижить.

— Ти боїшся, Зайчику? — запитав Голуб.

— Ні-і-і, ні-і! — скрикнув малий дивак, хоча в самого зуби цокотіли від страху.

Голуб знову хитро всміхнувся, покружляв ще трохи над лісом, а тоді гукнув своєму «пасажирові»:

— Обережно! Спускаємося!

Та Зайчик нізащо в світі не розтиснув би лапки, тим паче тепер, коли вони стрілою мчали просто в зелену крону якогось дерева. Д-д-д-д-д — цокотіли у малого зуби. Хляп-ляп-ляп-ляп — лопотіли довгі вуха.

Нарешті Голуб приземлився на товстій дубовій гілці й спокійнісінько сказав:

— Ну, приятелю, злазь із мене. Тут і заночуємо.

— Як то — заночуємо? На дереві? Так високо? — Зайчик ледве розплющив косі оченята.

— Атож. Уже вечоріє. Саме час з’їсти чогось поживного і спати вкладатися. Злазь хутчій!

Зайчик, тремтячи, став на гілку і вчепився за стовбур.

— Ох і важкенький ти! Треба крила розім’яти, — Голуб виструнчився, став на кінчики пальців і змахнув крилами. У Зайчика від того аж у голові закрутилося. — Ну, рушай на полювання, бо дуже вже хочеться черв’ячка заморити.

— Якого черв’ячка? — не второпав Зайчик.

— Того, якого ти мені принесеш — грубенького та смачного, і який потім гарнесенько поміститься у моєму голодному шлунку.

— Я? А як же мені з дуба спуститися?

— З гілки на гілку — стриб, а потім на землю — гиц. Тільки й роботи!

— Ні, ні! Я боюся!

— Тю, ото взяв мороку на свою голову! — обурився Голуб, але посадовив Зайчика на спину і спустив на траву. — Гайда, малий! І мені їжу роздобудеш, і сам попоїси, бо твій живіт такого марша грає, що й сюди чутно!

Похнюпився Зайчик і пішов шукати їжу. Та все, що Мама Зайчиха про трави йому розказувала, раптом вилетіло з вухастої голови. «Краще вже нічого не їстиму, — подумав Зайчик, — бо ще ненароком жовтець на зуба втрапить, а він же отруйний. Хто мене тут рятуватиме? Ні, я тільки Голубові черв’ячка роздобуду та й годі». Але всі черв’яки, що Зайчику стрічалися, були хитрі й спритні. Мабуть, їм зовсім не хотілося стати чиєюсь вечерею. Тоді малий надумався впіймати когось із комах. Шукав-шукав, шукав-шукав: тільки й того, що жук-олень пригрозив йому велетенськими рогами буцнути, якщо не відчепиться, та ще клоп-смердючка дорогу перебіг, але його не те що з’їсти, а й торкнути було гидко, так від нього тхнуло.

— Ну? — запитав Голуб, коли Зайчик повернувся до дуба.

Вухань лише лапками розвів.

— Гай-гай, ти ні літати не вмієш, ні на дереві ночувати, ні комашню ловити, — сказав розгнівано Голуб. — Який тоді з тебе птах, га?

Зайчик схлипнув від образи.

— Птах я, птах, — і прожогом кинувся в лісову гущавину. — Я зловлю вам жуків, от побачите! Побачите!

— Гляди, щоби тебе самого хто не зловив замість жука! — гукнув Голуб Зайчику навздогін.

Біг малий, біг. За сльозами майже нічого не бачив довкола. Та враз спинився. Роззирнувся навсібіч. Чорна нічка настала. Чорні дерева стоять і зловісно поскрипують: скррррип-скрррип. У траві щось шарудить. Ніколи ще Зайчик так далеко в ліс без Тата не заходив. Аж тут гілка хрусь! Зайчик як підскочить, як дасть драла назад, до дуба!

Кинувся туди, звернув сюди, кілька петель виписав між кущами — ніяк дуба знайти не може. Коли це зненацька над самісінькою його головою хтось як скаже: ПУГУ! Страшне таке, і голодне. Зайчик од жаху став, мов укопаний, навіть вусами повести не годен. Коли це знову:

— Пугу! Не бійся мене. Я зайців не їм, хоча родичі мої залюбки зайчатиною ласують. І що ти тут робиш, таке мале та самотнє?

Розплющив Зайчик очі й побачив перед собою сірого птаха з круглою головою, маленькими вушками і жовтими очищами, які блискотіли у мороці.

— Я-я-я і не б-б-боюсь. Я Голуб-б-бу черв’яків або жуків на в-вечерю шукаю. А ви хто? — запитав тремтячим голосом.

— Я — Сова лісова. Удень сплю, а щойно стемніє, вилітаю крила розім’яти й мишей поганяти.

— О! А можна і мені з вами мишей поганяти? — Зайчик захопився і знову забув не лише про страх, а й про все на світі — він іще ніколи не зустрічав сов і не ганяв мишей.

— Хіба тобі не треба до Голуба, чи найкраще — до Мами з Татом?

— Ні. Я не заєць. Я пташка. Тільки не голуб, і не рибалочка (додав, згадавши свій ранковий «заплив»). От совою бути я ще не пробував. Може, я сова?

Сова, котра нерухомо сиділа на ялиновій гілці, взялася безшумно реготати. А тоді нашорошила свої пір’ясті вуха, крутнула головою і засичала:

— Т-с-с! Бачиш, онде вовтузиться Миша?

— Де? — запитав Зайчик, бо бачив у темряві не так добре, як Сова.

— Онде, кажу, попід кущем шипшини. Напевне, знайшла шишку з торішніх Білчиних запасів. Зараз ми її…

— Наполохаємо! Улю-лю-лю! — заверещав Зайчик і метнувся до куща.

Миша стала на задні лапки, зиркнула на чудасію — і чого той дурник на неї кричить? — та й шусть у нірку.

Зайчик галасував і стрибав довкола шипшини. Йому було весело. Та зненацька щось гостре вп’ялося в його плече.

— Ой-ой-ой! — пискнув Зайчик.

— Бовдур! — сердито просичала йому над вухом Сова. — Я не ганяю мишей, я на них полюю. Як уполюю, несу додому. На мене в дуплі голодні дітки чекають! Ти мою мишу сполохав, тепер доведеться тебе їм на вечерю занести, адже ти птах, а не заєць!

Совині кігті уп’ялися в друге вухастикове плече, кривий гострий дзьоб хижо клацнув коло самісінького носа.

— Не птах я, не птах, а заєць! Заєць! За-а-а-єць!

— Отож-бо! Нехай буде тобі, нетямущий, наука! — вже лагідніше сказала Сова й розчепила пазурі.

Зайченятко зіщулилось, як маленька грудочка, і заплакало.

— Заєць я, заєць! Хочу гризти морквинку, хочу зі стрибунцями гратися… Хочу до Ма-а-ами!

І — о диво! — з-за товстого ялинового стовбура вийшли Тато Заєць і Мама Зайчиха. Обійняли свого синочка, поцілували кожне у вушко.

— А ми вже почали хвилюватися, чи не полетів ти, бува, у вирій! — пожартував Тато Заєць.

— Ні, татусику, який там вирій! Зайці у вирій не літають! — відповів, схлипуючи, Зайчик.

Взялися вони утрьох за лапки, постояли якусь хвилю та й пострибали через увесь ліс до своєї нірки.

Запитання та завдання:

1. Ким би ти хотів (-ла) стати? Які переваги новий образ тобі надав би, а які б могли виникнути труднощі?

2. Що ти полюбляєш робити на дозвіллі?

3. Намалюй себе таким (-ою), яким ти хотів (-ла) би стати в майбутньому.

ТОМЕК, БРУТ І САР’ЯН

Мета використання: подолати страх перед тваринами, зокрема собаками.

Літо було в розпалі. Гілки дерев у міському парку згинались під тягарем соковитого листя, в якому танцювали веселі промені сонця. Алеями бігали дітлахи, бавились; їхній сміх змішувався з цвіріньканням птахів. Якась старенька пані кидала шматочки хліба різнокольоровим качечкам, що талапались у парковому ставку. Кілька хлопців грались із молодим псом. Він гавкав і крутив хвостом, вимагаючи палку для апорту.

Томек зручно сидів у кріслі на своєму балконі, намагаючись зосередитись на коміксі, розгорнутому на колінах, але пригоди улюбленого героя  —  Сар’яна — як не дивно, його не приваблювали. Скільки разів не силувався щось прочитати, його погляд зіскакував з малюнків коміксу та біг у керунку веселого парку. З третього поверху було дуже добре видно,  що там відбувалось.

Порив вітру приніс собачий гавкіт. Томек відчув легке тремтіння, йому стало не по собі. Дивлячись униз, спостерігав за дітьми, котрі бавились із псом, бачив також інших собак — великих і малих, які поважно гуляють  на повідку поряд із господарем або вільно бігають. Йому здавалось, що вони тільки й чекають можливості, щоб укусити людину. Виляють хвостом, скавулять і гавкають навмисно, щоб людина підійшла ближче…

«Яке щастя, що я на балконі!» — промайнула в Томека думка. Він умостився зручніше та взяв до рук розігріту сонцем книжку. Томек вчився  у першому класі, читав ще повільно, але отримував задоволення. Це був його улюблений комікс: у цьому випуску Сар’ян боровся з величезним вовком, що загрожував цілому місту. Томеку було цікаво, яким чином головний герой подолає цю небезпеку. Він був абсолютно впевнений, що Сар’ян переможе. Дзвінок у двері, що  почувся з глибини помешкання, перервав читання.

— Томек, до тебе прийшли приятелі, — почувся голос мами. Він зірвався з крісла, з коміксом у руках підбіг до дверей. У коридорі стояли Бартек і Міхал. Обидва були чимось схвильовані.

— Привіт, хлопці! — Томек був дуже радий їх бачити. — Заходьте.

— Ні-ні, прийшли по тебе! — видихнув Бартек. Обидва тяжко дихали, ніби бігли через сходинку. — Можеш вийти?

— Може-може, — почули з кухні голос мами Томека, — нехай тільки повернеться перед обідом.

— Що будемо робити? — спитав Томек, відкриваючи шафу для взуття. — Взяти м’яча?

— Не треба, — очі Міхала радісно блищали, — ідемо до Кароля, йому батьки купили комп’ютера. Він запросив нас.

Томек несподівано завмер, тримаючи в руках кросівки. Потім поставив їх до шафи.

— Не піду! — кинув зі злістю.

— Та чого, ти? Він же запросив нас, має нові ігри, та й узагалі… — хлопці здивовано подивились на нього.

— Я ж сказав, що не піду, — Томек перервав Міхала,  — якраз читаю комікс… І взагалі мені не хочеться.

— Не грай вар’ ята, — не здавався Бартек. — Що з тобою? Одягайся й ходи з нами!

— Іншим разом, зараз я читаю! — сказав зі ще більшою злістю та помахав коміксом.

— Ні, то ні. Ти якийсь дивний, — знизали плечима приятелі.

Почувши останні слова, Томек пожалкував про свою поведінку. Хлопці сказали: «Бувай!» — і Томек зачинив двері. Почув швидкий стукіт ніг, коли товариші бігли вниз сходами. Злий і водночас сумний, хотів уже повернутись на балкон, але  бажання читати пропало.

— Що сталось, Томашек? — спитала мама, пригортаючи його. — Завжди полюбляв ходити до приятелів.

Під впливом маминої посмішки та ніжного дотику відчув, що хоче поділитись тим, що його засмучує.

— Бо Кароль… — розпочав він. — У нього вдома така величезна тварюка. Той пес… Він такий злий, завжди хоче вкусити та кидається на кожного.

— Ти не повинен його боятись. Ти такий великий хлопчик… —  мама притулила його міцніше.

— Собаки такі дурні, ненавиджу їх… — пробурмотів Томек.

{C}—   Хм… але вважається, що пес найкращий друг людини, — звернула увагу мама.

— Знаєш, коли наступного разу підеш до Кароля, то я зателефоную його мамі та попрошу, щоб вона закрила того пса в безпечному місці. Як думаєш?

Томеку сподобалась така пропозиція.

— Зараз біжи до своєї кімнати, — сказала  мама, повертаючись до кухні, з якої долинув запах пригорілого обіду, — і не переймайся.

Але Томеку складно було не перейматись. Жбурнув комікс на ліжко. Сів, спираючись до стіни. Його друзі —  Бартек і  Міхал — у цей момент почали грати на комп’ютері Кароля, а він самотньо сидів у кімнаті тільки тому, що злякався зустрічі з псом.

Його роздуми перервав тихий голос, що почувся зліва:

— Ей, Томек!

Хлопчик  озирнувся навколо, але в кімнаті нікого не побачив. Через відчинене вікно було чути тільки звуки літа.

— Ей, це я — Сар’ян!

Томек подивився на обкладинку коміксу. Здивовано побачив, що голос належав його улюбленому герою.

— Я думав, що ти намальований! — вигукнув Томек.

— Але коли хочу, можу увійти до твого світу, — сказав Сар’ян, гордо випнувши груди. — Мусиш тільки допомогти. Подай мені руку.

Щасливий хлопець простягнув руку, за яку Сар’ян узявся двома руками, адже був такий малий, що своїми двома долонями міг обхопити тільки мізинець Томека. Фігурка героя коміксу відокремилась від обкладинки та вискочила на ліжко. Хлопець був у захваті.

—  Я чув, що маєш проблеми, — весело вигукнув Сар’ян, походжаючи по ліжку та розминаючи кістки.

Томек зробив здивоване обличчя.

— Прийшов, щоб допомогти мені! — вигукнув, а за мить закомандував:

— Знищиш пса Кароля, так як вовка у коміксі!

Сар’ян  зморщив свого маленького лоба:

— Що ти вигадуєш? Таке я роблю тільки в оповіданнях і тільки тоді, коли це необхідно. Чи ти замислювався над тим, як би себе почував Кароль, якби щось сталось із його Брутом?

— Звідки знаєш, як він називається? — питанням на питання відповів Томек.

— Я знаю багато речей, — відповів Сар’ян.

Цей персонаж починав хлопцю все більше подобатись.

— Знаю також, що пес — дійсно кращий друг людини.

— Пси дурні, — сказав Томек, але вже з меншою впевненістю. — І… я їх боюся.

Сар’ян із повагою кивнув головою:

— Я теж боюся різних речей.

— Ти? Навіть ти? — з недовірою спитав Томек.

— Навіть я. Але давай це залишиться між нами.

Томек із розумінням кивнув головою.

— Але чого саме ти боїшся? — хлопець був дуже здивований.

— Боюся, наприклад, того великого вовка з коміксу, що ти читав сьогодні. Мабуть, так, як ти собак.

Томек замислився.

— Так, але він був страшний. У сто разів страшніший, ніж Брут Кароля…

— Мене тішить, що ти звернув на це увагу. А взагалі, — Сар`ян стишив голос, — можеш мені сказати, що такого страшного є в Бруті?

Томек знову замислився. Коли в уяві  порівняв пса Кароля з вовком із коміксу, то перший здався йому нестрашним і навіть симпатичним.

— Ну-у-у… має гострі ікла… та гавкає коли я туди приходжу…

Сар’ян хмикнув:

— Кожен пес, Томек, має зуби. І кожен гавкає, щоб показати, що радіє або привертає до себе увагу. Насправді собака кусає дуже рідко, наприклад тоді, коли його хтось кривдить, або він наляканий, або захищає свого господаря.

— А той великий вовк?

— То тільки персонаж коміксу, — посміхнувся Сар’ян. — Такі злі потвори у твоєму світі не існують. Правду кажучи, я вже змучений боротьбою в моєму коміксі та із задоволенням відпочив би в якомусь безпечному місці, подалі від тих коміксових потвор.

— То, може, підемо погуляємо? — запропонував Томек.

— Із задоволенням, — охоче погодився Сар’ян. — Хотів би подивитись навколо, бо ще ніколи тут не був.

Томек ще не встиг запропонувати взяти Сар’яна в кишеню та вийти з ним, щоб показати світ, в якому живе, коли той миттєво змінився в розмірах та перетворився на планер, готовий до старту.

— Ого!!! — радісно вигукнув Томек. Він дуже добре знав можливості Сар’яна, але те, що той може перетворитися на планер, навіть не спадало йому на думку.

— Я готовий до старту! — заявив  Сар’ян, тріпочучи крилами, на які перетворились його маленькі ручки. — Прошу сідати, — показав на свої плечі, і тільки зараз Томек побачив маленький пропелер, що дзижчав на тому місці, де людина зазвичай має ніс.

— Ти хочеш сказати, — невпевненно почав Томек, — що маю залізти тобі на плечі та ми разом полетимо з балкону?

— Так, — відповів Сар’ян, а маленький пропелер пришвидшив оберти. — І швидко, бо сідають батареї!

Томек настільки був захоплений Сар’яном, що швиденько заліз йому на плечі. Дивний планер із пасажиром на борту кружляв кімнатою,  у пошуках злітної смуги, для якої ідеально підходив балкон.

— Я ніби у сні! — закричав пасажир, коли відчув, що разом із Сар’яном  злітає в повітря.

— Але мама говорила, щоб повернувся додому перед обідом, — промайнула думка в голові Томека. Я навіть не попередив її, що кудись іду, тобто лечу, але чи то має зараз якесь значення?

Летіли над галасливим парком. Ще недавно звуки, що линули з нього, не давали хлопцеві зосередитись на читанні. З висоти всі, хто  гуляв, здавались такими маленькими, ніби фігурки з лего, якими Томек часто бавився.

— Томек… —  з напругою обізвався Сар’ян, бо летіли досить швидко й вітер не давав дихнути. — Чи бачиш ті маленькі цяточки, що бігають між людьми та кущами?

— Певно, що ... — Томек захлинувся повітрям, — що бачу. Що це?

— Як то  — що? — пирхнув Сар’ян. — Це твої страшні гавкаючі бестії.

Очам Томека відкрився зовсім інакший, невідомий йому досі пейзаж. Можливо, колись був тут із батьками, але сам — ніколи. З цікавістю розглядав стежки, що бігли поміж дерев, блискучі струмки та жовті від квітучих кульбаб галявини. Був упевнений, що ті картини захоплюють і Сар’яна. І хоча ці місця були йому зовсім незнайомі, він не переймався, бо був зі своїм безстрашним героєм Сар’яном. Він завжди знаходив вихід навіть із найнебезпечніших ситуацій. Несподівано приємний політ змінився. У Томека склалося враження, що Сар’ян дістав гикавки.

— О, упс! — почув Томек голос власника пропелера. — У мене проблеми. Заряд батареї закінчується, мусимо сідати!

Вимушена посадка здійснювалась у якісь хащі. З висоти вони мали вигляд м’якої губки, а привітали пілотів жорстко, безжально шмагаючи звідусіль. Почулося: «Ой!», «Ай!», «Ого!», після чого вони приземлились. Маленький пропелер на носі Сар’яна ще раз крутнувся та остаточно зупинився.

— І що тепер? — занепокоєно спитав Томек.

— Та нічого страшного, — відповів Сар’ян. — Мушу тільки на хвильку потрапити до коміксу, щоб зарядити батарею. Голос Сар’яна щохвилі ставав  тихішим і писклявішим. Щезли крила та пропелер, а Сар’ян знову зробився таким маленьким, що тяжко було його знайти серед листя, яке впало, коли вони приземлялись.

— Витягай швидше комікс, щоб я міг до нього вскочити!

— А звідки я його візьму. Залишився вдома, — відповів перестрашений Томек і обурився. — Ти не сказав мені, щоб я його взяв!

      —   Та ні. Я думав, ти його носиш із собою, — виправдовувався Сар’ян.

Піднявши Сар’яна з землі та дивлячись йому просто в очі, Томек повторив запитання:                   — І що тепер?

— Ну, ми повинні повернутись до дому, — відповів Сар’ян.

Дорога додому була нелегка. Вибираючись із одних чагарників, вони потрапляли в ще густіші. Настав вечір, пора обіду вже давно минула. Непереможний Сар’ян, що у світі Томека міг жити тільки завдяки енергії батареї, навіть уже не озивався, щоб не витрачати сили. Сидів тихо в кишені Томека. А той хоробро бився з хащами, щоб визволити себе та Сар’яна.

— Тільки б дістатись до парку,  звідти  дорога додому вже легка, — Томек прислухався до гавкання псів, хотів би навіть котрогось побачити, бо це було б безпомилковою ознакою того, що парк уже близько. Томек звернув увагу, що вперше думає про собак із симпатією та що зовсім їх не боїться. Ще раз прислухався — тиша. Сів під деревом, заплющив очі, прагнув щось почути — і раптом прийшов…сон.

Збудило його голосне гавкання, відчув щось мокре та тепле на своєму обличчі. Розплющив очі та віч-на-віч зустрівся поглядом із Брутом Кароля. І дивно, Томек не закричав, що йому страшно, тільки посміхнувся, та поплескав Брута по шиї. Через хвилину з’явились Кароль, Міхал і Бартек, а за ними мама, яка занепокоєна зникненням Томека вирушила з хлопцями та псом на пошуки. Мудрий Брут узяв слід і провів усіх до зниклого хлопчика. Усі щасливо повернулись додому. Сар’ян, про якого Томек нікому не казав, повернувся до коміксу. А після досить пізнього обіду Томек почав мріяти про власного пса.

Запитання та завдання:

1.     Чи є в тебе найкращий друг?

2.     Хто врятував Томека?

3.     Якби Брут не знайшов Томека, що б могло трапитись із хлопчиком?

4.     Зліпи з пластиліну песика, вигадай йому ім’я.

ЛЕЛЕЧА ОПОВІДКА

Мета використання: виховання сімейних цінностей, демонстрування повноцінної моделі сімейних стосунків.

Якось несподівано, таємничо прийшов на зміну зимі березень — потекли перші струмочки, набубнявіли бруньки, щоб згодом стати м’якенькими, наче теплі лапки котика. Сонечко кожен день посміхалось eсе щедріше та щедріше, даруючи природі свої ніжні поцілунки.

Про прихід весни першими оповіли лелеки. На старому ясені знову з’явився бузько Юсько. Він був щасливий і радісний, що його домівка збереглася. Із завзяттям почав клопотатись біля гніздечка: носив у дзьобі сухенькі гіллячки, пір’ячко, яке погубили на подвір’ї кури, гуси, качки, сухенькі стебельця, аби оселя, куди мала повернутись його родина, була затишною.

Якось зранку господарі побачили в гнізді його половинку — красуню Нусю. Вона гордо сиділа в гнізді, ніжно поглядаючи на свого Юська, із захопленням слухаючи любовне клекотіння. Його турботу вона відчувала кожен раз, коли споживала смачненький сніданок із його дзьоба — товстеньких хробачків, комашок, зернятка пшениці, ячменю, які вишукував для неї коханий.

Та найцікавіше було на прогулянці, яку вони здійснили до ставка, де весело кумкали жабки, пробивався через зарослі сушняку молоденький очерет, а велика сусідня галявина вкривалася яскравим килимом весняних квітів.

Приємно втомлені, Нуся і Юсько повернулись до свого гніздечка — такого рідного й теплого. Вони знали, що їхні майбутні дітки, так само, як і вони, завжди повертатимуться сюди, у те місце, де вони народились із любові.

Запитання та завдання:

1.     Як ти гадаєш, чому в лелечому гнізді було затишно? Хто створив цей затишок?

2.     Що робив Юсько для своєї родини?

3.     Намалюй родину лелек у їхньому гніздечку.

ПРИГОДА  КОСЬКИ

Мета використання: підготовка до стресових ситуацій, запобігання страху залишитись самому, вироблення самостійної поведінки в нестандартних ситуаціях.

Одного разу зайченятко Кося та його мама довго гуляли в лісі. Стомившись, мама прилягла трішки перепочити, а зайченятко, скориставшись нагодою, вирішило продовжити прогулянку самостійно. Коська зачарувала краса природи та рідного лісу, він усе далі й далі заглиблювався в зелені хащі та віддалявся від мами.

Спів пташок, тріпотіння листочків на деревах, теплі сонячні промінчики, які зігрівали його своїм теплом, та відчуття свободи наповнювали його серденько задоволенням і радістю. Кося стрибав і стрибав, все далі, далі й далі…

Потім зайченя присіло на хвильку під ялиночкою, щоб трішки відпочили ніжки, і, під впливом нових вражень і почуттів, задрімало. Йому наснилась мама, яка з любов’ю турбувалась про свого сина, оберігала, захищала та годувала його.

Раптом Коська прокинувся сам-один посеред лісу та йому стало страшно. Ліс перестав бути таким гарним, настали сутінки. Сонце почало сідати і вже не було таким теплим і яскравим. Зайчик відчув голод і спрагу. Його маленькі швидкі ніжки стали важкими та неслухняними. Йому, як ніколи, захотілось до мами.

Він почав бігати й кликати маму. Аж раптом до нього долинув такий знайомий і рідний мамин голос. Поміж дерев він побачив стривожену маму, яка бігла до нього. І Кося зрозумів, що він більше ніколи не буде шукати пригод на свої довгі вушка й завжди буде слухняним.

Обнявшись, щасливі мама та синочок разом вирушили додому.

Запитання та завдання:

1.     Як ти гадаєш, чому зайчик загубився?

2.     Вигадай продовження історії, в якій зайчик самостійно знаходить дорогу додому.

3.     Поміркуй, що треба знати зайчику, аби він міг знайти дорогу додому (свою адресу, прізвище тощо).

ПРИГОДИ МАЛЕНЬКОГО МІКА

Мета використання: виховання сімейних цінностей, тренування уваги, вироблення самостійної поведінки в нестандартних ситуаціях.

Жила собі мишача сім’я. Зазвичай миші живуть усі разом великими родинами. Адже гуртом набагато легше вберегтися від гострих кігтів сусідського кота чи вчасно помітити небезпечну пастку, в якій так смачно пахне грудочка сиру. Мама Миша завжди наголошувала на важливості триматися разом, і найбільше це стосувалося одного непосидючого мишенятка — Міка. Він дуже любив залишати своїх братів і сестер та виходити зі своєї нірки, спостерігаючи за великим і таким привабливим світом.

Так було й цього разу. Мік прокинувся раніше за всіх, тихенько прошмигнув через відчинене віконечко та попрямував через зарослі молодої зеленої травички. Він милувався сонечком, спостерігав, як пливуть хмаринки, вдихав аромати квітів і почувався цілком щасливим.

Мік так захопився своїми спостереженнями, що забув про небезпеки, від яких застерігала мама. Раптом він побачив велику тінь, яка падала від якогось великого предмета. А трохи згодом побачив і її власника. Прямо перед ним на стежці лежав величезний звір. Він міцно спав. Хвіст у нього був дуже довгий, а від носа виходило багато антенок. Шерсть була наче мох, тільки чорна та блискуча.

Мік вирішив познайомитися й легко доторкнувся до велетня лапкою. Але невідомий звір прокинувся від цього дотику, піднявся на лапи, вигнувся, потягнувся та ліниво попрямував в інший бік. А Мік раптом пригадав мамині перестороги й розповіді про хижого кота, що живе неподалік від їхньої нірки. Це був він!

Міку дуже захотілося додому, до своїх рідних. Він чкурнув до кущів, подалі від небезпечного чудовиська. Чим ближче він підбігав до рідної нірки, тим спокійніше йому ставало. Мік зрозумів, що найбезпечніше місце на землі — це рідна домівка. І як добре, що він має велику родину, яка тримається разом!

Запитання та завдання:

1.     Як родина допомагає тобі почуватись упевненіше поза межами дому?

2.     Як пройшло знайомство Міка з котом?

3.     Намалюй (зліпи) Мікову родину.

СНІЖОК

Мета використання: релаксація, відпочинок, зняття психологічної напруги, заспокоєння бурхливого емоційного переживання, спонукання до активного дозвілля.

Одного чудового зимового вечора, коли на синьому небі засяяли зірочки, у родині Петрика й Оленки сталася надзвичайна подія. За дверима почулись незрозумілі звуки, ніби хтось у них настирливо шкрябав. Діти обережно відчини двері і… побачили цуценятко. Воно було дуже маленьке, пухнасте й біле-біле, лиш на хвостику темніла латочка. Діти відразу й не розгледіли її. Оленка вигукнула: «Петрику! Це ж маленький Сніжок! Як я мріяла про такого песика… У нас є цуценятко!».

Так розпочалося життя Сніжка в колі дружньої родини. Він любив гасати по пухкому снігу, який лоскотав йому чорного мокрого носа. Сніжинки легко та ніжно падали на біленьке хутро. Песик зливався з білосніжним килимом  зими, лише темна латочка на хвостику виринала раз-у-раз поміж снігових кучугур.

Навесні, коли землю зігріло ласкаве сонечко та зазеленіла молода травичка, розваг у цуцика побільшало. Він весело перестрибував через калюжі, прислухався до жебоніння струмків, тицявся носом у жовті кульбаби, намагався наздогнати сонячних зайчиків.

А влітку, коли Оленка й Петрик взяли Сніжка на відпочинок у село до бабусі, радощів у Сніжка додалося — він навчився плавати. Щоранку він чимдуж мчав до річки. З розгону стрибав у прозору чисту водичку, яка охолоджувала його розігріте бігом тіло, із насолодою хлюпався та бадьорий вистрибував на берег, струшуючи краплі води, які веселково переливалися на сонці. Потім він біг до лісу і, задерши свого допитливого носа, слухав спів пташок, перестук дятла на дереві. А найбільшою  втіхою Сніжка було ганятись по зеленій траві за різнобарвними метеликами.

Але, на його здивування, згодом метеликів побільшало…  Вони були величезні — жовтогарячі, червоні, помаранчеві, літали високо-високо, а потім тихо сідали на землю. Так, у життя Сніжка прийшла перша осінь.

Одного разу на прогулянці Сніжок знову відчув носиком знайомий дотик холодної сніжинки. Їх ставало все більше і більше. Сніжок трохи побігав за ними, але було холодно, і він повернувся додому.

Потягнувшись і позіхнувши, він зручніше вмостився на теплому, м’якому килимку і, солодко засинаючи, подумав: «Яке чудове життя!».

Запитання та завдання:

1.     Заплющ очі та уяви, що ти маленьке цуценя (хмаринка, білочка і т. ін.), і послухай мій голос і цю казочку.

2.     Намалюй (склади історію про) найцікавіший, найгарніший день Сніжка.

У СТРАХІВ ВЕЛИКІ ОЧІ

Мета використання: подолання страху темряви та страху самотності, заспокоєння емоційного напруження.

У звичайному сірому багатоповерховому будинку разом із мамою, татом і великим рудим котом Котиськом живе маленька дівчинка Зорянка. Вона дуже любить, коли вся родина збирається разом. Особливо їй подобається їздити з усіма до села до бабусі та дідуся.

Але є у світі речі, яких Зорянка страх як не любить! Наприклад, темрява. Коли мама дочитує останні рядки казки на ніч, Зоряна завжди тягне час і не відпускає її з кімнати. Але ось мама цілує доню та бажає їй гарних снів, зачиняючи двері.

«Які ж тут гарні сни! — з гіркотою думає Зорянка, скулившись під ковдрою. Зараз понаходять сюди жахливі чудовиська і шурхотітимуть у темних куточках, і блиматимуть зеленими очиськами! Клич-не-клич — усі сплять міцним сном».

І раптом почулося страшне тупотіння, і щось вигукнуло: «Ф-ф-у-р-р-р-р!». Зорянка від несподіванки розплющила очі й навіть висунула носа з-під ковдри. Посеред кімнати виднілися два зелених вогники, які спершу нерухомо зависли над підлогою, а потім почали рухатися до ліжка. Зорянка страшенно налякалася та вже хотіла голосно закричати й покликати маму, але раптом розгледіла в місячному сяйві знайомий силует кота Котиська.

— Та це ж Котисько! Де ж ти тут узявся, друже! — скрикнула дівчинка. — Якби ж я знала, що це ти тупцюєш і шурхотиш щоночі, то я б не лякалася темряви!

— Мур-р-р-мяу, — відповів кіт, що в перекладі з котячої мови означало: «Так, я приходжу і оберігаю твій сон, щоб тобі наснились чарівні сновидіння!».

З того часу, коли увечері мама зачиняє двері кімнати, у ліжечку засинає дівчинка, яка вже не боїться темряви.

Запитання та завдання:

1.     Чи ти любиш залишатись у темній кімнаті?

2.     Що можна сказати Зорянці, щоб їй не було страшно в темній кімнаті?

3.     Кого побачила Зорянка замість страховиська у своїй кімнаті?

4.    Намалюй страховисько, яке лякає Зорянку (або тебе), і спробуй зробити його смішним (домалюй смішні деталі до одягу, розфарбуй тощо).